Полковник Олег Бойко, перший заступник начальника Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗС України
Cтруктури морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України призначені під керівництвом командирів, перш за все, формувати, підтримувати і поновлювати бойовий дух (морально-психологічний стан) особового складу з метою успішного виконання ними завдань за призначенням.
В українській армії існує багато здобутків і багато проблем. Війна спровокувала явища, які торкаються багатьох сфер – від інформаційної до психологічної. Армія – це люди, які знаходяться в обмежених і небезпечних умовах для життя, без сім’ї, комфорту, будь-яких інших радощів, які доступні цивільним. Все це вимагає від військових сформованості глибоких національно-патріотичних переконань, психологічної готовності до виконання завдань та емоційно-вольової стійкості до впливу негативних чинників бойових умов, відданості військовій справі і Україні.
З початком російсько-української війни, з анексії Криму, Збройні Сили України понесли перші бойові втрати особового складу. Однак, основною ціллю російського агресора була руйнація бойового духу, або іншою термінологією – морально-психологічного стану нашої армії. Крім того, ворог мав на меті дискредитувати вище військово-політичне керівництво, посіяти сумніви в суспільстві щодо здатності армії виконати свою головну функцію: захистити Україну від зовнішньої агресії. З того часу, особовий склад наших Збройних Сил перебуває під постійним негативним впливом ворога у фізичній, інформаційній і віртуальній сфері за такими взаємопов’язаними напрямками.
По-перше, за ідеологічним (сенсовим, екзистенційним, ціннісним). Метою ворога в цьому напрямку було і залишається до тепер – “розмиття” національної ідентичності українців, перш за все – військових. Наприклад, деякі бувші військовослужбовці в Криму втратили національну ідентичність (або її ніколи й не мали), коли російська пропаганда змогла навіяти міф, що перехід до армії РФ це щось аналогічне вільному вибору місця служби після розвалу Радянського Союзу зі збереженням вислуги, фаху.
Російські фахівці інформаційно-психологічних операцій і пропагандисти втілювали вербальні смисли і наративи для послаблення переконань українських військовослужбовців. Це не припиняється і нині. Наприклад: “Росіяни, українці і білоруси – це єдиний братський слов’янський народ”; “Україна веде братовбивчу війну”; “Збройні Сили України – це фашистські карателі народу Донбасу”; “Громадянська війна на Донбасі – це війна українців проти українців”; “Донбас і Крим – це споконвічна російська (малоросійська, новоросійська) земля”; “Росія захистить російськомовних в Україні”. За останні місяці додалося те, що Україна начебто розпочала “Релігійну війну з “істинними православними” тощо. До 2014 року була повна відсутність системної державної політики формування національної ідентичності. Проблеми мови, історії та національної культури постійно пригнічувались фінансово і політтехнологічно.
Так звана ідеологічна складова у Збройних Силах до війни була розроблена на основі тих положень, що були затверджені громадянами Росії – очільниками тодішнього міністерства оборони України. На початок російсько-української війни ця “воєнна ідеологія” існувала в армії як відлуння загальнодержавної проблеми і донині вона ще залишається актуальною. У Збройних Силах до цих пір деякі “червоні командири” (за своєю ментальністю) “святкують” дні заснування більшовиками військових частин НКВД, які брали участь в придушеннях повстань українських селян під час Голодомору. Водночас, це стосується як тих, хто чекає реваншу, так і так званих “професійних патріотів”, які спекулюють на темі “націоналізм – патріотизм”, досягаючи своїх політичних цілей. І все це, звісно, відображалось на Збройних Силах.
По-друге, за інформаційним. Росія створила всі умови для переваги в інформаційному просторі. Він був пронизаний брехнею, суперечливою інформацією, напівправдою. Емоційну істерію в інформаційному просторі всередині України щодо законності застосування Збройних Сил нагнітали, так звані агенти впливу Кремля. Законодавство України не було підготовлено до адекватного реагування на їхню підривну діяльність і не забезпечувало належного інформаційного супроводу Збройних Сил, що з перших днів російської агресії виконували завдання щодо захисту України. Крім того, було недостатньо елементарних засобів доведення інформації до особового складу. А якщо вони і були, то технічно застарілі.
По-третє, за психологічним. Військовослужбовці Збройних Сил України відразу відчули на собі величезні психофізіологічні навантаження війни. Не тільки вони, але й більшість їхніх сімей перебували під постійним інформаційно-психологічним тиском ворога. Все було пронизано страхом, сумнівами, емоційною істерією і невпевненістю. Неналежна психологічна підготовка мобілізованих, контрактників до подолання ними негативних чинників бойової обстановки призводили до психологічної неготовності людей виконувати бойові завдання. Переключення психіки особового складу з мирного на воєнний лад відбувалося тільки тоді, коли були перші втрати, особовий склад попадав під артилерійські обстріли тощо. Але це мало два протилежні аспекти: психологічна стійкість або стрес і паніка.
По-четверте, за соціальним. Соціальна захищеність військовослужбовців характеризувалась відсутністю житла, низькими зарплатами і навіть відсутністю форми одягу, засобів захисту і, як наслідок, занепадом престижу військової служби. Законодавчо соціальний захист, мотивація і робота з особовим складом залишались на рівні найгірших традицій Радянського союзу майже тридцяти років тому. Соціальні проблеми військових, що накопичувались десятиліттями не можуть вирішитися відразу за декілька років.
По-п’яте, за начебто правовим напрямком. У Збройних Силах інституції, які б здійснювали фаховий правовий захист військовослужбовців, особливо з урахуванням особливостей виконання ними обов’язків в бойових умовах були відсутні. З 2014 року Росія незаконно порушувала кримінальні впровадження проти командування військових частин (з’єднань) Збройних Сил, що виконували завдання з оборони України від російської агресії. Мета проста – залякати, безпідставно звинуватити і оббрехати вище військове керівництво, командирів військових частин (з’єднань) в міжнародних правових інстанціях за скоєння начебто воєнних злочинів.
Крім того, стосовно деяких військовослужбовців Збройних Сил спостерігається негативна тенденція щодо цілеспрямованого психологічного тиску, безпідставного шантажу і фальсифікація кримінальних проваджень. Яка мета цього процесу? Добитися дотримання військовими правопорядку і законності чи навпаки: залякувати їх і продовжувати шантаж у “найкращому” стилі прокурорів часів Ягоди чи Берії?
По-шосте, за духовним напрямком. Душпастирство в Збройних Силах фактично здійснювалось на волонтерських засадах. На початку запровадження капеланства ми стикнулись з потужною міжконфесійною ворожнечею та відверто антиукраїнською та антиармійською позиціями окремих конфесій, керованих країною агресором. Наприклад, відмова відспівувати загиблих воїнів АТО та дискредитація Збройних Сил України за калькою російської пропагандистської машини.
Є прописна істина: армія – це дзеркало суспільства. Абсолютно всі процеси і явища, які існують в суспільстві відбуваються і в армії. Ні в якому разі не варто вважати, що армія це щось окреме, відділене. В суспільстві існують проблеми суїциду, алкогольної залежності, наркоманії і вбивства – такі ж самі проблеми переносяться і на армію.
З цього базового моменту і треба виходити аналізуючи ситуації, події, випадки, злочини, що відбуваються в армії. Але при цьому треба зауважити – необхідно порівнювати тенденції щодо військової дисципліни і правопорядку, які проявлялися були у 2014-2015 рр. і що ми маємо у 2018-му. Переконаний, що треба починати будь-який порівняльний аналіз з 2014-го року, коли ми отримали серйозний влив багатьох негативних чинників, які були пов’язані із агресією РФ проти України. Тоді психологія командирів, воїнів та цивільних почала стрімко змінюватись. На це впливали і безпосередні фізичні втрати, і інформаційний вплив, і віртуальний.
Наприклад, якщо ми чуємо чи бачимо в інформаційному просторі якусь статистичну інформацію правопорушень, злочинів чи так званих “небойових втрат” в Збройних Силах, то мова може йти про конкретні інформаційні вкиди. А коли ми говоримо про віртуальний вплив, то тут мова йде про “війну сенсів” – середовище, в якому існує формування цінностей та переконань. До цього відносяться світоглядні цінності, контенти, які “вшиті” у фільми, відеоролики, кліпи, тощо. Це дуже тонка і дуже потужна машина впливу на свідомість громадян і зокрема військових. Російська пропаганда концентрується на тому, що існує начебто один народ, який складається з українського і російського. Будь-якими засобами вона намагається це донести.
Отже, ми маємо низку форпостів, які маємо захищати, розвивати і вдосконалювати всередині Збройних Сил – інформаційний, ідеологічний, психологічний, правовий та соціальний. Атака Росії на Українську армію, була спрямована, перш за все, на бойовий дух захисників України – їх національну ідентичність і емоційно-вольову стійкість. Війна триває не лише на лінії розмежування. Вона триває, перш за все, на фронті переконань. У Росії одним із стратегічних завдань завжди було і залишається руйнація морально-психологічного стану військовослужбовців Збройних Сил України, або іншими словами – їх бойового духу.
“Розмиття” національної ідентичності українців зокрема стосувалось і армії. Безліч офіцерів були прив’язані до Радянського Союзу та начебто дружніх стосунків з російськими офіцерами як його правонаступниками. При цьому Росія залишала частину наших офіцерів в площині свого ідеологічного впливу – заякорила їх вербально, віртуально і сенсово. І найголовніше є те, що в підготовці українських офіцерських кадрів було відсутнє національне виховання. Саме національне! Багато хто просто боявся слів “національний”, “нація” або відверто ненавидів їх. Вони для багатьох були чимось радикальним і були незвичними. Нам докорінно приходиться змінювати принципи ставлення військових, які знаходились під впливом російських навіювань, до Збройних Сил, до захисту українського народу та української державності.
Російські імперативи на кшталт “хунта”, “фашисти”, “нацисти”, “карателі” тощо були елементами, які вживлювали, зокрема у свідомість українського солдата, офіцера, генерала. Ні для кого не є таємницею, що технічних потужностей чорної пропаганди через телебачення, радіо та мережу Інтернет у Росії є вдосталь. Відповідно українські військовослужбовці у 2014-му році здебільшого виконували накази в форматі російського інформаційно-психологічного впливу.
Саме тоді відіграв свою роль ще один чинник – правовий. Адже командири, які в багатьох випадках знаходились під впливом ще радянських імперативів та російської пропаганди, керувались існуючим в Україні законодавством. Тобто вони знаходились в межах конкретного правового поля, яке в тих умовах треба було терміново змінювати.
Отже це був комплекс умов, які впливали на морально-психологічний стан не лише рядових військових, але й їхніх командирів – офіцерів і генералів. Саме в такому полі ми розпочали захист України у 2014 році. Основна мета російської пропаганди – посіяти невпевненість в свої силах та спроба переконати військових в тому, що військово-політичне керівництво держави не здано її захистити. Це триває і зараз, хоч і формати впливу трансформуються, адже ворог шукає різні підходи.
Я хочу наголосити на тому, що так звана “п’ята колона”, яка прагне посилювати зневіру в суспільстві до армії. Підкреслю, що постає питання формування зневіри у нашу спроможність чинити спротив, розвиватись, захищати державу. Ними нагнітається істерія в межах начебто відкритих дискусій. Але дискусія – це не поливання брудом людей у формі, основ нашої державності, якими є Збройні Сили і їх командування. Завдяки поверхневим заявам конкретних осіб суспільству насаджується примітизоване сприйняття внутрішньо-національного діалогу.
Наголошую, що Українська армія не служить жодній політичній силі Вона служить Українському народу. Однак, існує державна вертикаль влади, де кожна гілка має свої обов’язки і, відповідно – відповідальність. Безумовно Збройним Силам допомагають справжні українські політики, які через свої ініціативи на законодавчому рівні або в інших сферах просувають вкрай необхідні рішення щодо зміцнення обороноздатності України.
Отже, структури морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України призначені під керівництвом командирів, перш за все, формувати, підтримувати і поновлювати бойовий дух (морально-психологічний) стан особового складу з метою успішного виконання ними завдань за призначенням. Це головна їхня місія.
Шановні читачі, постарайтеся знайти для себе відповідь на таке запитання: “Чому бойовий дух (морально-психологічний стан) військовослужбовців Збройних Сил України вже п’ятий рік поспіль залишається таким, що дозволяє виконувати їм завдання з оборони країни?”